I.-F.

Вона дивиться в зір перехожих –

Вона бачить там просто неситих!

І ніхто уже їй не поможе

Розучитись найперше любити,

І ніхто не забуде лелеки

У гнізді чарівної октави.

Вона просто далеко-далеко.

Вона просто не вміє лукавить.

«»»

Люби мене поміж рядків,

Коли слабка і швидкоплинна,

Коли хтось інший захотів

Тебе забути, Україно.

Коли вмирали у віках

Маленькі ангелів конверти.

Коли тримала у руках

Твоєї долі том четвертий!!

«»»»

Я знайшов одиноку на березі –

Ти стояла, ти хотіла втопитися!

Із долонь твоїх просто напитися

Мріяв ангел у чорному одязі.

Розійшлися тумани долинами.

Поприходили друзі заплакані.

…Ти прощалась тепер з Україною

У чужій в півзруйнованій гавані!

«»»»

Будуй мости! Руйнуй життя під тином!

Скажи усім, що ти мене не хочеш,

Мій білий ангел! Тільки Україну

Не кинь чортам знесиленим у очі!

І вічна тінь замученої Єви.

І голі ребра кинутого Бога.

І ти простиш здійсненне не цареві,

А синові, що все поклав під ноги!

«»»

Це просто дорога, де сходяться двоє,

Щоб раз на майбутнє побути собою-

Зстелитися пір’ям, зростися узором.

І першим весіллям, й озвученим хором,

І щедрим вінчанням святої Вселенни,

А потім – коханням в молитві за мене.

«»»»

Мамо, ворота: старі, пожовтілі –

Входиш-виходиш … плями на тілі.

Чорні сукенки – білі перила.

Любиш – інакше просто б убили.

«»»

Рукою до плеча ― до неба.

Я віддала усе за тебе,

А потім проміняла мрію

На тонкі пальці суховію,

На білі груди, що безкровно

Зорять вночі із неба повно,

На відлиття тебе із воску,

На зішиття всіх звивин мозку,

На вільний злив буття крізь вени

І врешті-решт ― на саму мене!

«»»

Ластівки розвінчують дощинки

На сходинки кинутої слави.

Я не знаю кращої держави –

Я не хочу іншої зупинки!

«»»

Ангели на будинках,

Ангели в підземеллі.

Тільки на жовтих знимках

Ангели у оселях.

Вулиці ллються пилом.

Серце із серпантину.

Ти загубився, милий.

Ти ще мала дитина…

«»»»

Постаті у капелюхах. Зайві виклики на страти –

Хочеш вмерти ти чи бути просто небом у кімнаті,

Загубивши смак отрути і того, хто вміє слухають !?!

«»»

Орієнтація на хрести –

Чиїсь покари незаслужені.

Сонце блукає лише калюжами.

Сонце не може тебе спасти.

Анти-Землі появились відтінки,

Вбивши Землі нерозумну тінь.

Ти не народишся в лоні жінки!

Ти будеш їсти прогірклу сіль!

І зупинившись у зоні знищення

Перші два речення скажеш втомлено.

…Більше не будуть листи любовними,

Як і написані, як і вислані.

«»»

Попідвіконню на колінах

Тягнувся дощ іржею слова.

І знов губилась Україна

У ваших штампових промовах.

І хтось цікаво зосередив

Своє ім’я на горизонті…

А ті, що були попереду,

…ті перші гинули в азоті.

«»»

Пиши! Пиши… Це не вірші –

Життя чарівне в позолоті.

Й лише одне питання – «Хто ти?» –

Тримає тіло до душі.

І ти себе шукаєш в венах

Чужих зіниць планетовидних.

Й смієшся так, що небу встидно,

Що і воно не сто шалене!

«»»

Твій бог писав сумні листи,

Що зачекався в невідомості.

Хлипкі рядки у дні свідомості

Лилися щастям у світи.

Кичились в палубах супутники –

А ти сміялась намагнічено,

Чиясь доросла «хвора» дівчино,

Сама собі завжди попутником…

«»»

Ламалися думки негативні –

Стирались твої кволі сюжети.

Я піду за Тобол в божевільню!

(Авжеж, а ти подумав, що де ти?)

Життя, що просто так нецікаве –

Мені тебе не треба між іншим.

Коли вмирали радістю трави,

Бо на землі ставало тепліше.

«»»

Любити, не просячи неба взайми,

Тримаючи ангела десь на припоні.

Коли закриваються очі в півсонні –

То думає ворог, що ми вже не ми!

Спивається просто в уста прозаїчні

Маленька іконка священного слова.

Люблю, коли звільнять мене від промови.

Люблю, коли цвітом дощиться у січні!

«»»

Поема чиїхось мовчань

Пишеться новій расі!

В першому зоре класі

Я научусь вагань.

В другому – потойбіччя

Лиш позитивних рис.

Маска впаде з обличчя…

Вітру легенький слиз

Скотиться не під вени

Й не по руці привидь.

Станеш ребром від мене,

Щоб подолати хіть?

Чиїсь сухі сюжети

Таять у собі силу.

Я назову планету –

Ту, де мене любили.

«»»

Сховатись в печері, звідкіль не вертають…

Тіла сконцентровано часу чекають,

Коли повертають тут душі спинитися…

А я хочу знову на Сході родитися.

«»»

Простягаєшся вбитим оленем –

Потухає в очах пробіжене.

Може, сняться поля засніжені?

Або груди землі оголені?

Може, ти пригадав улесністю,

Що зробити не встиг, гуляючи?

…А тепер, на ходу вмираючи,

Він світився лиш кровожерністю…

«»»

Печальне ім’я з-поза часу

Зливається в пісню роками.

І молиться змучена мама:
«Нехай не минає ця чаша…»

Зорею життя увімкнеться,

Пожежею злиється річка.

Віддавши частиночку серця,

Для нього ти знову Марічка!

«»»

Я вишиваю думки маразму –

Перекладаю на свої плечі

Вірші Ісуса в останнім спазмі:

«Боже, прости їм…»(Й мені, до речі).

Переливаю з пустого в ціле.

Перекриваю артерій входи.

Боже, невже і тебе боліло

В мить, коли з лона зливались води?

Боже, невже і тобі забило

Подихом першим конічні м’язи?

Я ж народилась, сидівши зразу

Десь тут, на троні богині Сили.

«»»

Розбиваються хвилі об груди –

Ризикую життям ізістареним.

І очиститься кров коралами.

І його уже тут не буде.

І умить пережиті простори –

Заливаєш цей світ потопами.

І уже не лишилось докору

В твоїм серці старими нотами.

«»»

Ти залишився чомусь позаду –

Я ще повернусь у твій вимір.

Як ангел – прийду, як ангел – сяду,

Щоб подивитись, бо ти – мій витвір;

Бо ти робився з себе самого,

Бо ти віддав себе в руки плинного.

А я шептала на вухо Богу,

Що «Ради нього живу невинно я!»

«»»

Я бачу ангела із лілії –

Встає щасливо і несковано.

Ти теж колись стрічався з мрією,

Моїх думок щаслива повене…

«»»

Я ангела просто спиняю

В бруківки піснях мальовничих.

І пальці востаннє зіграють

У твоїм німім без’язиччі.

І виплеще хмари руїна

У тіні церковні на небі.

Ти знаєш, ти також єдиний.

Сюди я прийшла ради тебе.

«»»

По клавішах бігали вдихи –

Сміялися душі мертвих.

І хтось прикидавсь психом.

А хтось вибрав роль жертви.

І стали глухі стіни.

І ребра сплелись в череп.

Я просто люблю зміни.

Я знов оживлю мертвих!

«»»

Ти думаєш: біль – тільки з клавіш?

Сплітаються руки в волоссі…

А десь, на кінці переправи,

Хтось музику в небо виносить –

Бо тут розучилися слухать

Мелодії плавні Шопена.

І плачуть утомлено духи,

Знімаючи ношу з рамена –

Сідають на горах Тибету –

Востаннє побачити просинь.

…І губи солодкі поета

Тобі ощасливлюють осінь.

«»»

Якщо ти десь там, далеко,

Зриваєш звуки із трав.

Якщо ти любив лелеку –

Тоді ти й мене кохав.

Якщо ти спинявся жити

В імлі одиноких див –

Я буду тебе любити

Під всесвіту цей мотив.

«»»

Це надто по-людськи: налити вина

І випити крила малого Ісуса,

А ти пережити до крихточки мусиш –

Повинна цей біль спорожнити до дна!

Ще більше смакуєш думки невагомі

І платиш богам за творіння гігантів…

«»»

Ангел, що розуміє

Музику твого вдиху.

Котиться надвечір’ям

В ніч по бруківки книгах –

З клавіш зриває звуки

В космовібрацій хвилі.

Твої тремтячі руки

Ангелу вернуть крила.

«»»

Ти розриваєш мої гени

В свої брехні золотих коробках.

Серце, що бється у дих гієни,

Впаде на поле – в твою лодку.

«»»

Я відкриваю своїх ілюзій

Темні коробки – в них сонцепсихи.

Злоізоляцій прозорі шлюзи

Нам закривають епохи книги.

І не читаєш брудних конвертів,

Перевернувши чиєсь мовчання.

Я не писала тобі до смерті –

І після смерті, моє кохання.

«»»

Ти пересієш мене у біль і перелиєш вино у книги,

Потім у весни чужих планет хтось переробить старенькі карти.

Ти цю людину не вперше виграв –

Все це для тебе й кивка не варте!

«»»

Білі атоми розривалися –

І складались у чорні матриці.

По периметру егогаласу

Хтось садить арматурні палиці –

Хтось зриває венозні віхоли,

Хтось Чорнобилем в небо хилиться.

Ви всі дурні, якщо приїхали,

Щоб позбути мене кирилиці!

«»»

Чорна кава – у респіраторі,

І дихання моє на милицях.

Працюватимеш провокатором,

Милий ангеле, там , де дивиться

Із душі …

«»»

Я витираю піт з чола –

Я пропускаю третє дихання.

І обійдеться без тепла

Мій добрий ангел поміж книгами –

І прийде в моє збожеволення,

Щоб помогти маленькій віхолі.

І я, ніким-ніде нескорена

Сиділа і сміялась втіхами.

«»»

Мій перший вдих у цьому хаосі

Поринув в клітки респіратора –

Земля в долонях екскаватора

Зісиплеться в твоєму галасі.

«»»

Вона гасить мокрі сторінки –

І скріпляє витриманими винами.

Вона молить тебе країнами

І останнім бажанням жінки,

Вона прийде у час втрачений

І усе освятить каменем.

Вона знає твоє значення,

Милий ангеле мій ранений.

Просто так не сидять над безвістю,

Ноги звісивши над похмурістю.

І в нікого нема певності,

Що майбутнє смердить минулістю…

«»»

Твої прокурені атоми

Зливались в мої молекули.

А ти заперечив тата і

Бога мого далекого,

А я у тобі купалася

І витерла нитку спільную…

Ти знайдеш у цьому галасі

Лиш плитку мою могильную.

«»»

Це місто кидає мене в абсурди,

Воно заспокійне для мого ега.

Вмирають на вулицях сонні люди –

Складаються в чиєсь стареньке его.

Зацвітені стіні в моїй берлозі,

Обсипана пам'ять від штукатурки…

Хтось плаче опалим листком на розі.

Країна, де генії і придурки!

«»»

Я присяду в ці дні, що в хаосі,

І закрию вікно і двері.

Ти не знайдеш мене не в радості –

Я живу у новій прем’єрі!

«»»

Ти прирікав на вмирання

Всі мої хворі сюжети.

Я – твоя мрія остання,

Запах твоєї планети.

Час , що минає, як бомби,

Рветься у твоїх жилах –

Щастя останні тромби,

Бідна чиясь могила.

«»»

Якщо ти цар, якщо ти бог,

Не бійся жити за кількох,

Не бійся впасти з висоти.

Лиш серед трав,де треба крил,

Помітиш ти упадок сил-

І зрозумієш – не безсмертний ти!

• **

На дорозі стоїть прекрасна

Біла хмара, обпершись д гори.

Ти не знаєш, чом очі ясні

Мені ім’я твоє говорять,

Чом любов вириває крила,

Закриваючись за тумани.

Я тебе крізь віки любила…

Значить, звідти всі мої рани.

• **

Я домальовую твої риси-

Я ще не знаю всіх тематик.

Будеш ти поруч, коли я свисну?

Вибач за ноти похмурі тактик…

• **

Якби звернути біль за обшив

Й покласти серце в піраміди –

Ти просто станеш в центрі площі

Й тебе з’їдять твої сусіди.

А ти під руки парфумера

Скричиш загублені сюжети.

І смерть така – це не прем’єра,

Це гра на біс… А біс той … Де ти?

• **

Ти проміняв мої уста наоткровення крил і каменю.

І тільки нитики поламані зривають пера із могил –

І перекидують до безвісті мої надумані світи.

І просто усміхнешся ти на переправі від непевності…

• **

Перепровіряю знов твої сюжети –

Перелию сайти у відро відходів.

Ти не повернешся на мою планету –

Ти украв кохання, ти – найбільший злодій!

• **

Я відкриваю малі двері –

Знов штукатурка летить в голову.

Тішиться ангел, що на папері

Ти залишився моїм молотом,

Знову караєш мене матами,

Щоби не жила в словах ніжності…

Падаю знов у підвал атомом

І загораюсь ребром бідності,

І проламаю комусь критику,

Заговоривши на стародревньому…

Скільки я зможу життя випити,

Скільки води зачерпну жменями?!!

• **

Я відриваю прометея від каменя –

Я обробляю його рани…

Ви зупинилися тут, ранені,

Щоби підняти важкий камінь???

Сотні питань і дурна критика…

Ти розумніший ніж я, Еросе???

…

• **

Ти, що прийшов запізно

До молитов та див,

Моя солодка пісне,

Як ти таку любив…

Час розрізнився в ноти

І постирав хрести.

Ангеле милий, хто ти?

Попіл-його листи???

• **

Я знаю: ти прийшов невчасно,

Бо згасли води в коридорах

І розмістилися на яслах

Чиєїсь вишивки узори,

І народились нові звуки

В кишенях мертвого Шопена…

Я пам’ятаю твої руки –

Ти ними серце вкрав у мене!

• **

Билися об штукатурку

Голови голограм…

Ставлю діряву турку

Я у пісок програм –

Сни виливаю в епос,

Вірячи в тло безсмерть.

Твоя дурна планета

Свою дограє чверть,

Я ж в зовсім іншім світі –

Лию життя в астрал.

Днів проболілі ниті

Тягнуть на дно зі скал.

• **

Ти першим сном мене створив,

А другим – перерізав вени.

Ти знав, що я – локомотив,

І що бажання пре із мене,

І виливаються світи

І повсяккроки сьогоріччя,

А там – Тибет, і ті листи,

Які мене Додому кличуть,

А там – наш син, і дно безсмерть,

І щось таке, що вже приходить.

І ти, як всі, мене не сердь –

Бо я щаслива в цім народі!

• **

Так тихне радості струна, як починає інша грати.

Мене мелодія одна тримає досі у кімнаті,

Що ім’я їй святе – Земля, де проживають наші рани.

Я знаю: ти – моя сім’я… і так колись насправді стане.

• **

Цей білий сніг на довгому волоссі –

Сумний мотив чужого в небуття.

Ти кажеш, не кохав, мій друже, досі?

То значить, досі було не життя!

• **

То була я у твоїх снах, коли хтось рефрешнув з астралу

Твоїх думок найперший шлях-коли ти бився об портали…

Ти бачив сон, що я як дим , і додивлявся до комети…

Ти будеш вічно молодим, а я- живою на портреті!

Ти зрозумієш перший вдих, коли прокинешся від болю…

Я – одинокий добрий псих, який закоханий тобою.

• **

Картами правосуддя, винами , що не пив,

Ти загубився в людях – він же тебе творив.

Кожна ікона-маска, кожне перо-Далі.

Твоя найперша казка – сторі свята Землі,

Твоя найперша книга – Хроніки Акаші.

Ти в прометея виграв вічний вогонь душі.

Ти поділив всім людям хворих мозгів пісок.

Ти – одинокий Будда – пензля мого мазок.

Ти – одкровення віхол, моя свята зима.

Ти не туди приїхав – тут вже мене нема.

• **

Хай мене тут не буде, каменю в чистий сміх.

Знову навколо люди ліплять мене із книг,

Стелять мене у жарти, мастять на хліб картин…

Все, чого я не варта,- те, чого вартий він.

Я – тільки новий ангел в списку малих віків –

Що не боїться зради, не розуміє слів,

Що не живе, а грає в музику своїх сфер

І … що, мабуть, кохає… любить тебе тепер!!!!

• **

Твоя картина – тіло, пластика білих глин,

Чиєсь духмяне мило змиє тепло вітрин…

Хтось заплете волосся в ніжні спіралі сфер.

Знаєш, мені здалося, ти таким і помер…

• **


 

Просто чиясь вина – мої щасливі рими,

Кроки, що знов летять у небуття всіх сфер…

Ангел стояв на дні, кліпав із дна очима.

Моя сумна любов, де ти снуєш тепер?

• **


 

Я прикриваю его своє твоїм вінком.

Моляться в ніч герої – серце вбивають сном.

Ти тут родивсь між іншим – ти позабув буття.

Твої останні вірші – крапка мого життя.

Ти мене вирвеш з криги – стопиш сторінки сліз.

Я дописала книгу, вічності прес-реліз.

«»»»

Я відіслала свої гени

У штукатурку твоїх збочень –

Твоя душа, що лише для мене

Якось підходить. Для них – злочин!

«»»

Я загубила свої траси

У паралелях чужих нитей.

Я вже не дам тут тобі шансу

Вирости добрим джмелем на квітах.

«»»

Я піднімаю тебе, Єво,

Із недосяжних глибин трансів!

Хай це життя як збірник шансів

Знову відкриє твою велич!

Хай пронесуться рядки гімну

І перелиються в пил грому!

Знову Земля стане тим Домом,

Де народилась любов димна…

«»»

Ти була моїм вдихом,

Ти стала моїм сонцем!

Світилась Життя Книга,

Вмирали мої хлопці –

Збігала любов в вени,

Спинилась вона солом!

Ти була ребром мене,

Моя чарівна Лоло,

Ти була моїм стартом,

І першим ясним цілунком…

Я бачу з-за неба гратів

Руки ті тонкі малюнки…

«»»

Я знищу усе досі,

Що стало моїм вчора…

Лиш біле твоє волосся

Прикриє його сором,

Лиш розум твоєї ери

Народить мені сина.

І знову зітлять папери

На їхніх святих руїнах…

«»»

І тріскалось сонце-паливо

На твоїх сосках з холоду.

Усе, що тепер знали ми,

Покрилося вмить золотом –

Старі кораблі падали,

Прикрившись твоїми ранами.

Ти був у душі падалі,

Хотів мене бачить Ланою…,

А я – по твоїх станція

Прожила роки кармині.

Ти знав, що я маю рацію:

Я була твойов мамою!

«»»

Я мила тобі спину – чомусь водоспад злився.

Зривались Тибету дири від смерті малих монхів.

Ти був вже моїм сином – тепер у нас син родився –

Він хоче усім миру, він чиста роса з моху,

Він прийде, коли в світі хтось бомбу нову родить,

Зламаються матриць вени і впадуть у паралелі.

Ти знаєш, не всі квіти забрав із душі злодій.

Частина добра від мене – дитя у твоїй оселі.

«»»

Із вікон твоїх пралень,

Із неба твоїх дансів

Дивилися очі п’яні –

Стирчали чорних клякси.

Лилися сумні етюди –

І тушшю плили в малюнки.

Ходили сумні люди

І гавкали злі суки.

«»»

Коли ангели б’ють підковами

По бруківці твоїх мрій,

Ти лишайся вогнем і повінню

В домовині тісній своїй,

Ти кури між вітрів травами,

Полиново збирай світи.

На усе, що колись мали ми,

Заслужив лиш один ти!

«»»

Я прикриваю свої двері – як зорепади небес лілій.

Знаєш, той ангел прийшов знову плачем дитячим в мої будні.

Хтось народився добром тихим там, на долоні у Не-Марії,

Хтось, посірівши від жаху інем знову розводив фарби людні.

«»»

Ангел стояв як похмурий кат –

І вирізалися сльози з бісеру.

Я народилася мить назад –

Сотні мільйонів тому зависнута.

Я покорила в тобі вдих

Темних собак у вікні купола.

Хтось заїкнувся, що ти – псих.

Знаєш, його я в ту мить не слухала!

Перериваю в собі сни

Й тихо молюся чиїмсь полум’ям.

Впало на дно те дитя весни –

Ми його знову морили голодом.

«»»

І у найвищих санів готики

Тебе я бачитиму вписано…

Десь бігали індійські слоники

З амура зламаними списами.

Десь цілувались мрії втрачено

І поливалися приливами.

Після кінця не має значення,

Із ким ми будемо щасливими.

«»»

Я не зможу пройти едемами

І порвати свою фату.

Кожен бачить в мені не ту,

«»»

Ти був по той бік сорому –

Ти просто бояв вжитися

В мою чарівну голову,

Де можна із дном злитися.

Ти просто ковтав звивини,

А потім з’їдав атоми.

Ми будемо знов щасливими –

Поганії результати ми

Якихось досліджень сплаканих

У неба сумні миттєвості.

І ті, що душев багатії,

Попали в поля непевності.

«»»

Ти мозок мій геть випив –

Я борюсь з пером долі.

І твої сумні молитви

Дурні, як веселі мої.

І ти, що вбивав еру

Очима свого бога,

Ходив по слідах мертво,

Не знав у житті нічого.

«»»

Стогнуть старі пилати – миють богам руки.

Знаєш, мій милий брате, ти загубивсь в муках.

Знаєш що, мій сину, ти помиливсь стуком.

Я вже тепер гину – мию комусь руки.

«»»

Я відриваю тебе від криги

І пропускаю крізь свої вени.

Ти не побачиш початку книги,

Бо загубився колись від мене.

Потім знайшовся як білі рими,

Щоби побути ще моїм сміхом.

Вікна життя, що були дверима…

Листя осіннє – як моя книга.

«»»

Ти не прив’язуй її до косму –

Просто волосся як білі стрілки

Сумно-блакитного пласмопростору,

Синьо-зеленої серця жилки.

Їй тут самотньо на тлі могильності,

Де перемішані інших жала.

Ти не дивуйся, що не зупиниться,

Щоб попрощатися – це ж так мало.

Люди – як цілі столітні м’ячики,

Що заморозились в яйця молі.

Ти цілував ті тоненькі пальчики –

І з них котилися груди солі.

«»»

Ти дописувала ночі

На конвертах вчора спалених.

Він не знав, що ти не хочеш

Бути ангелом і Ланою.

Білі храми легко Лхаси

Повертаються підковами

У ребро моєго часу,

Та для нього завжди новою.

«»»

Прикриваючи хмарами гори Атлантики,

Видирає із серця кістки поперечнії.

Ти не витягнеш Лану із лапів романтики –

Не відправиш з олімпу вчорашньої Греції!

«»»

Лоли малі лапи море втирали в тіло.

Сіллю біліли скелі десь у надхмарї моря.

Твої мякі руки пестять її крила.

Хто у цю мить зрізав вії твоїй Лолі?

«»»

Ангел стигає вдягнути

Останній той протигаз.

Знаєш, так довго бути

Ти би не зміг без нас.

Пишуться перші акти

В соннім Тибеті жнив.

Наш малий вивчив карту –

Міста, де ти й не жив,

Міста, де наші краплі

Потом сплили із чаш.

Там, де принесли чаплі

Скарб найдорожчий наш.

«»»

Там, Вдома, ти мені уже ніхто,

А тут – лише нагадування чисте,

Що ще якихось років може сто –

І прийде бог, щоб нас забрати в Місто,

Щоби із тисяч виплаканих сліз

Моя молитва болю безголоса

Упала чистим хмелем з лона проса

Його святинь – його священних Міст!

«»»

Твоє місто спить у мене в жмені –

Розлились тумани по зіницях.

Ти не думай, що в пустих легенях

Більше добрий ангел не присниться…

«»»

Ви хотіли його зупинити –

Поставити хрестик нулеві.

У третім рядочку молитви

Хтось сльози втирав кришталеві,

А інший, не вмівши плакать,

Свої підливав моменти

В кальяну туманні лапи –

На грішності екскременти.

«»»

Ти падала з його долонь,

Як ноти хворого ілюзу.

Це завмираючий вогонь,

Який спалив маленьку музу,

А потім жив лиш у дощі

По моря самотинних скалах.

І хтось витягував з душі

Своїми клешнями метали,

А засував натомість дим –

Пекучий дим з старої ложки.

І небо променем своїм

На язику у трунодошки

Стиралось сотнями образ…

По камінці, по злу таблетки.

Він не знайшов вчорашніх нас –

Ми стали білі статуетки.

«»»

Зорі, що розстелялися

Холодом по галактиках.

Ангели чорнокупольно

Лили із чаш тепло…

Сходами у незайманість –

Рос неспокійних трупами

Йшли опівнічні привиди –

Текстами для лунатиків…

Книги були вчорашніми –

Вірші були несвіжими.

Хтось отравився генієм

Наших колишніх душ.

І помінявшись нахилом

Імунітету ніжності

Падав останнім схимником

Перший блаженний муж.

«»»

Клала на стіл атом,

Твоє старе перо.

Ти поділив кратер

Знов на добро і зло.

Вкотре лилась лава

В форми твоїх схем.

Ні, ти не мав права

Кинути гріш в Едем!

Ні, ти не міг збити

Сотні дзеркал небес.

Вірю лиш у молитву,

Що спопелить тебе.

«»»

Історія забуття,

Туману і молитов.

Він знав про Її життя –

Воно не лише любов,

А й перший північний сніг

На кетягах кровомас.

Її найсильніший гріх –

Не лиш ідеал від вас,

А й віра у все буття

Молитви на лоні тла.

Останнє Землі життя –

Нестриманий центр тепла.

«»»

Вставали мости зі сну –

Чекали сонця на дим.

Хтось бачив її труну –

Вона там лежала з ним.

Останній туману вдих –

І крик, ніби згода –стук:

– Ну, псих я! Ну, псих! Ну, псих!

Це був лиш останній звук…,

А потім – безмежжя тьма

І сонні квартали-біс,

Де вторить й тепер луна,

Що він це не переніс.

«»»

Meine berühmten Lieder

Sind wie d gesprochen hast.

Fall wie die Blätter nieder,

Du, der mich immer hasst!!

«««

Та перша зірка, що тепер

Світила спаленою лавою.

Ти – батько сина мого – вмер,

Коли я бавилася славою.

І заплітала перший клич

У бойові реанімації.

Ти пам’ятаєш нашу ніч,

Мій мертвий дорогий Горацію?

«»»

Розклеєні агітки

У просторах шістьміря.

«Врятуйте мою клітку!

Там є життя!Я вірю…»

Підписано сльозою

У вакуумній пробці.

Обвішана ганьбою

Із раною у боці

Пороги оббиває

В планах іншомасті,

Коли Земля вмирає,

Як і родилась, в казці…

«»»

Зорі на небі знову

Образом россомах,

Різали мою мову –

В ангела крилець змах.

Скло, що блищить в абзаці

Знайдених нами мрій.

Нація інших націй

Тут, у труні моїй.

Букви пустих трагедій.

Крики зболілі мас.

• Хто ця красива леді?

• Спогад малий від вас!

І не болить на сонці

Шкіра від кровотеч.

Ти не розкажеш донці,

Що полюбила смерч,

Ти не згадаєш сину

Біль від мільйонів зрад.

Це не твоя провина

Тягне тебе назад…

«»»

Красти останні миті

Тут , у її житі.

Ти розумієш: квіти

Тут , на Землі, не ті!

І почуття не зовсім

Схожі на наш порив.

Знаєш, її волосся

Він, ніби бог, любив!

Погляд його торкався

Серця найменших змін.

Світ мені іншим здався.

Жаль, що загине він.

Я тебе прошу, тату,

В ім’я безслів’я й крил

Землю не убивати,

Не відбирати сил.

Я не скажу нікому –

Перетерплю цей біль,

Та повертать Додому

Зараз мене не смій!

«»»